УКРАЇНА У НАСТУПНІ СТО РОКІВ. ПРАВО
Олександр Александрович, Цензор.нет, листопад 2022
ПРАВО
На початку цього розділу поділюся особистим досвідом. До того, як автор опанував в університеті предмет "Міжнародне право", він мав наївне переконання, що юриспруденція є ледь не такою ж точною наукою, як математика. Не дарма ж судові рішення часто є остаточними й оскарженню не підлягають. Аж поки професор на занятті із звичаєвого права не пояснив, що насправді право - дуже слизький і непевний предмет, про який можна сперечатися до безкінечности. Тобто, закон як дишло… Ретроспективно дивлячись, не бачимо в цьому нічого дивного, адже право є однією з конвенцій: як люди домовилися, так і рахують. Тому будь-яке судове рішення – неважливо чи то по побутовій кримінальній справі, чи в господарському арбітражі, чи в Міжнародному Суді ООН – ухвалюється в той чи инший спосіб не як незаперечна істина, а скоріше як найвірогідніший підсумок, зважуючи всі "за" і "проти". Це як у боксі, коли перемога оголошується не в результаті нокауту, а за очками.
Як відомо, право буває різним, тобто регулює різні сфери – цивільне, карне, конституційне, а також може мати різні національні чи регіональні традиції. Багато професійних юристів погоджуються, що в країнах з недавньою чи перерваною історією державности, в тому числі в Україні, система правосуддя є певною мішаниною конституційного і прецедентного права. Через це вона трохи розбалансована, нечітка й неефективна. Цій мішанині і плутанині сприяє й перманентна інкорпорація в національне законодавство міжнародних норм і стандартів, які у свою чергу теж можуть репрезентувати різні школи права. Із цим треба щось робити, якось його впорядковувати. Звісно, не негайно: коли горить дах, фундамент не міняють; поки триває війна, конституцію не переписують.
Судова гілка влади не може бути цілковито незалежною. Ця крамольна думка яскраво справджується якраз в Україні, коли переважно корумпований суддівський корпус став державою в державі, творячи беззаконня, які неможливо оскаржити. Іноземні радники остовпіли, коли побачили, до якого судового беззаконня призвели їхні жорсткі вимоги забезпечити безумовну незалежність судів і суддів. Формально система стримувань і противаг існує у вигляді призначень суддів за участю инших двох гілок влади – президентської та парламентської, однак проблеми виникають не на етапі призначення, а вже на етапі безконтрольної діяльности. Досвід формування окремих антикорупційних органів в Україні теж не вельми успішний через переплетіння дуже багатьох інтересів. Тому просте перетягування ковдри повноважень завжди впиратиметься в людський фактор і нові ризики.
Можливо, одним із способів вгамувати свавілля чортів у мантіях було би чітко і жорстко окреслити коло питань, в які суд будь-якої інстанції не має права взагалі втручатися. Не може районний суд скасовувати укази президента, міжнародні договори України чи норми Конституції. Не може окружний суд тлумачити питання мови чи історії. Звісно, питання про те, чи мав суд право у щось втручатися, тлумачиться тим же Конституційним судом. Відтак, щоб не було теятру абсурду, з певних питань можна домовитися, що рішення, наприклад, навіть Верховного чи Конституційного Суду, може бути скасоване спільним рішенням конституційної більшости у Верховній Раді, Президента, Кабінету міністрів і ще якогось дорадчого громадського органу. Приблизно такий самий алгоритм дій мав би застосовуватися у випадках, коли йдеться про кримінальне переслідування якогось судді, коли його колеги з міркувань корпоративної солідарности виносять виправдувальний вирок. Хай цей новаторський шлях буде громіздким, але забезпечить незворотність покарання. Після декількох таких колегіальних рішень потреба в них може значно зменшитись.
Загалом в міжнародному праві існує цілком прийнятна думка про те, що коли в суспільстві настає політичний глухий кут, вихід з нього може запропонувати судова гілка влади. І навпаки – якщо глухий кут настає через тотальний юридичний бардак або корупцію і таку правову заплутаність, з якої неможливо знайти прийнятного для суспільства виходу, тоді цей Гордіїв юридичний вузол може бути розрубаний вольовим політичним рішенням, навіть якщо воно не ідеально відповідає законодавству.
Наступне міркування: судові слухання не можуть тривати роками; це ненормально. Тиранію високооплачуваних юристів слід обмежувати розумними часовими рамками. Хоча й кажуть справедливо, що Божі жорна мелють помалу, зате певно, але не варто доводити це до абсурду. Причому найчастіше йдеться про міжнародні судові слухання, наприклад про повернення культурних цінностей з кримських музеїв, збиття малайзійського боїнга, справу ЮКОСа чи судові позови України проти рф у зв’язку з війною. Певна річ, іноді такі значні затримки викликані не злим умислом юристів, а політичними чинниками.
Загалом правдивим є твердження, що чим меншою є довіра поміж громадянами у суспільстві або поміж країнами у міжнародному співтоваристві, тим складнішою і хитромудрішою мусить бути правова система, щоби ловити й карати порушників. І навпаки: чим більша довіра, гармонія і справедливість панують у суспільстві і світі, тим меншою є роль правосуддя, тому що тим менше у ньому виникає потреби.
***
ЗМІСТ
Вступ
Частина І - Світ
Частина ІІ – Україна
Сучасність і Майбутнє – Інтегрована Картина
Частина ІІІ - Прогнози
2100-
НАШІ ЗАЦІКАВЛЕННЯ:
поза сферою Дайсона
