ПОВОДИР

Різдвяне оповідання

Я очікував дозволу на старт, що мав надійти з контрольної вежі, і споглядав краєвид Німеччини, який білів і виблискував інеєм в примарному місячному освітленні.

За мною - огорожа навколо терену авіаційної бази РАФу , ген далі -поля, поля, а за ними, на відстані двох миль - сосновий ліс. Ніч, проте, була настількимісячною, що навіть з такої відстані можна було розрізнити обриси окремихдерев. Все це я бачив, колуючи на стартову смугу.

Гладенька чорна стрічка злітної смуги була обмежена двома рядами сильних стартових ліхтарів, а за ними в неладі лежали скрижанілі брили снігу, що їх сюди відсунув снігоочисний плуг. Оподалік праворуч, посеред темних і тихих ангарів, ніби велетенська пломеніюча свічка, стояла контрольна вежа.

Я знав, що там, всередині, тепло і затишно, а диспетчери лише очікують мого зльоту, щоби закінчити працю, зачинити усе на чотири замки і від'їхати. Декілька хвилин по злеті мого малого винищувача згаснуть усі світла і на летовищі запанує тиша і темрява. Лише один-єдиний рубіновий сигнальний ліхтар на покрівлі вежі неустанно моргатиме абеткою Морзе, інформуючи небо, що це летовище під назвою СЕЛЛЕ. Проте, цієї ночі ніхто не розшифрує цих сигналів, щоби звірити курс свого літака. Бо ж це було навечір'я Різдва Христового 1957 року.

А я на той час був молодим пілотом і так мені хотілося якнайшвидше потрапити до рідного дому в Блайті на святкову відпустку.

Годинник показував п'ятнадцять по десятій. В кабіні було тепло і затишно: огрівання увімкнене на повний регулятор, щоби уникнути замерзання шиб. Я почувався, наче лялечка в коконі: невеличкому, але захищеному від зрадливого пронизливого нічного холоду, що за швидкості ста миль на годину здатний вбити людину впродовж хвилини.

- Чарлі Дельта.., - вирвав мене із задуми голос диспетчера.

- Слухаю, Чарлі Дельта, - відповів я.

- Чарлі Дельта, тобі дозволено старт.

Не варт було відповідати. Я додав газу і помчав уперед, спрямовуючи мого «Вампіра» якраз посередині стартової смуги. Двигун завивав на всезростаючих обертах, ліхтарі обабіч смуги злилися в суцільні розмазані лінії. За хвилину перед літака дещо припіднявся догори і переднє колесо відірвалося від землі. По декількох секундах піднялися у повітря і задні колеса шасі. Я втримував літак на невеликій висоті, доки спідометр не показав швидкість 120, а згодом - 150 миль за годину. Коли кінець стартової смуги втік із-під мого літака, я ввійшов у легкий лівий віраж і, сховавши шасі, почав набирати висоту. Пролунав характерний звук зачинених стулок шасі, зменшився аеродинамічний опір, і літак стрімко вирвався вперед. Я натиснув клавішу мікрофона і відрапортував диспетчерам;

- Я Чарлі Дельта. Старт нормальний, шасі сховано і зачинено.

- Прийняв, Чарлі Дельта. Перейди на канал Д.

Доки я встиг клацнути перемикачем, з вежі ще побажали Веселих Свят.

Хоча це й виходило за межі статуту, а я був молодим і надто сумлінним, усе ж таки і я дещо порушив статут і відповів:

- Контроль, дякую вам. Взаємно!

На карті, прикріпленій до правого стегна, синім чорнилом прокладено трасу польоту. Зрештою, ця мапа не була конче потрібною. Від летовища СЕLLE слід летіти курсом 265° на висоті 27000 футів зі швидкістю 485 миль на годину. Цей курс приведе мене над Північне море. Після сорока п'яти хвилин належало зголоситися на каналі Р до контрольної станції Лейкенгіт, котра провадитиме мене далі. За наступні чотирнадцять хвилин я мав осягнути Лейкенгіт і, відповідно до вказівок диспетчерів, приземлитися. Звична, повсякденна процедура. На все це разом, враховуючи зліт і приземлення, я мав витратити 65 хвилин, а паливні баки «Вампіра» забезпечували 80 хвилин лету.

За сприятливих умов я сподівався одразу ж по приземленні спіймати лондонський автобус, а з Лондона принагідним транспортом дістатися до родинного дому у графстві Кент якраз до різдвяного сніданку.

Двигун рівномірно шумів, темне небо іскрилося зорями. Пролітаючи над миготливими вогниками, які позначали людські оселі, я уявляв собі, що там, далеко внизу, люди урочисто споживають святвечірні страви і співають колядки.

Клопоти розпочалися після 10 хвилин лету, над Північним морем. Проминуло ще кілька хвилин, поки я зорієнтувався в усій серйозності ситуації. Як же це явпродовж декількох хвилин не зауважив, що слухавки мовчать - не чутно характерного шуму? Можливо, роздумуючи про рідний дім і родину, що очікує мене, я не зауважив тиші в телефонах. Першою привернула мою увагу стрілка компаса, котра, замість впевнено вказувати курс 265°, ліниво мандрувала по колу, вказуючи одна за одною всі сторони світу.

Я вилаяв нечемними словами компас і заодно механіка, що мав його перевірити перед відлетом. Навіть за такої ясної ночі зіпсований компас - це не дурничка. Але ж і не трагедія, бо про запас є ще спиртовий компас. Проте вистачало лише глянути на цей прилад, щоби переконатися у його цілковитій непридатності. За такої ситуації слід було вичекати декілька хвилин і, перебуваючи у засягу радіохвиль Лейкенгіт, доповісти про свої клопоти й попросити про інструктаж, належний від диспетчерів кожному пілотові, коли звичайне приземлення стає неможливим і слід вдатися по допомогу до радару.

Щоби налагодити радіоконтакт, слід було, передусім, викликати відповідний канал. Я натиснув клавішу передавача.

- Я СЕЛЛЕ, Чарлі Дельта. Норт Бевіленд Кентроул.., - сказав я і осікся.

Не було жодного сенсу викликати диспетчерську, адже замість власного голосу в слухавках я чув лише невиразне муркотіння, що походило з кисневої маски. Я спробував іще з таким же вислідом. Мені уявилося, як в диспетчерській контрольної вежі Норт Бевіленд сидять задоволені диспетчери і при гарячій каві чи какао розмовляють про всячину. І не чують мене, бо ж моє радіо зіпсоване.

Змагаючись із всезростаючою панікою, страшнішою для пілота понад усі загрози, я зробив глибокий вдих і повільно став лічити до десяти. Потім знову перемкнув радіо на канал Р і намагався викликати Лейкенгіт, обладнаний досконалою системою ДЖІ-СІ-ЕЙ*. У відповідь почув ту ж таки мертвотну тишу. Єдиним звуком, котрий ще доходив до моїх вух, був рівномірний свист двигуна.

Небо - це дуже самотнє місце, зокрема, такої, як оця, зимової ночі, а одноособовий реактивний винищувач - не менш самотній будиночок, маленька коробочка, що утримується в повітрі на навскіс зрізаних крилах і рухається упе¬ред в холодній порожнечі ночі завдяки 6 тисячам кінських сил потужного двигуна.

Джі-Сі-Ей (англ. СгоипсІ Сопігої о/ Арргоаск - ОСА) - наземне керування приземленням

Цю самотність нівечить усвідомлення, що, клацнувши маленьким вмикачем, пілот може розмовляти з іншими людьми, які піклуються ним, диспетчерами густої сітки контрольних станцій світу. Слід лише увімкнути контакт, і сотні людей, що прослуховують цей канал, почують твоє прохання про допомогу. Ці люди спостерігають екрани радіолокаторів, по яких, наче стрілка годинника, рухається світловий промінь. Там, де цей промінь утворить розпливчасту плямку, летить літак. Заміри з декількох контрольних веж дозволяють окреслити положення літака з докладністю в декілька сотень ярдів. А тоді пілот вже не блукає. Розпочинається праця, скерована на те, щоби забезпечити приземлення без усяких пригод. Слідкуючи за екраном, оператори передають пілотові інструкції:

- Маємо тебе, Чарлі Дельта, знижуйся до приземлення.

Теплі голоси людей, що панують над складною електронною апаратурою, і з її допомогою здатні з'єднатися з пілотом крізь зимове небо, град і дощ, крізь сніг і хмари, привести загубленого в смертельній безконечності ночі на освітлену злітну смугу, повернути нещасному домівку і життя.

Так воно буває, коли пілот пересилає радіосигнали. Але ж для цього він мусить мати це саме радіо. Проте, намагаючись перевірити канал «джей», міжнародний аварійний канал, я вже знав, що приймач не діє.

В часі дворічного вишколу в РАФІ нас навчали, передусім, як слід поводи¬тися в аварійній ситуації. Нам тлумачили, що вміння літати за нормальних обставин, це, звичайно, важлива справа, але ще важливіше вийти ціло з аварійної ситуації. Першочерговим заходом, до якого вдаються в такому разі, є зменшення швидкості, щоби зберегти пальне. Отож, я зменшив газ і вичекав, аж доки лічильник обертів не вказав 7200.

Серед численних вимірювальних приладів, що їх я мав перед очима, всі ті, що живляться електричним струмом, не працювали. Десь там, посеред кілометрів кабелів і дротів, сталося коротке замикання. Лише три прилади, що діють на підставі зміни тиску, були до моїх послуг. Це спідометр - вказівник швидкості, альтиметр - вказівник висоти та авіагоризонт. Іншими словами, я знав, з якою швидкістю лечу, на якій висоті і чи здіймаюся догори, чи пікую. Оце й усе...

Звичайно, можна приземлитися, покладаючись на ці три прилади, та ще на очі. Так, але це за дня і за ясного, безхмарного неба. Зорова навігація на швидкісному винищувачі можлива, хоча не рекомендована. Характерні обрисиузбережжя, нетипове прикметне водоймище, що кидається у вічі, річка, - все це дозволяє зорієнтуватися на місцевості. З меншої висоти можна розрізнити вежу кафедрального собору в Норвічу від вежі в Лінкольні. Але ж поночі це аж ніяк не можливе.

Єдиним, що можна побачити серед ночі, навіть такої безхмарної, як оця, є ліхтарі. З висоти ліхтарі складають візерунки. Манчестер, скажімо, виглядає інакше, аніж Бірмінґгем, Саутгемптон можна впізнати, спостерігаючи лінію світел величезного порту, що контрастує з чорнотою нічного моря. Я дуже добре знав Норвіч; коли б мені лише вдалося зауважити характерні вигини берегової лінії від Лавестафт до Ярмаус і далі до Кроумер, не було б проблем щодо відшукання Норвічу - великого скупчення світлових крапок на відстані двадцяти миль від берега. Я знав також, що на відстані п'яти миль північніше Норвічу розташоване летовище літаків-винищувачів Меріем Сент Джордж, що його легко розпізнати за спалахами світла в абетці Морзе. Якщо б вони почули гуркіт літака, який летить на малій висоті, і здогадалися увімкнути освітлення злітної смуги, я зміг би безпечно приземлитися.

Я став поступово зменшувати висоту, щоби не проґавити берега, намагаючись бодай приблизно визначити, наскільки зменшена швидкість спізнила мій політ. Впродовж 43 хвилин я у повітрі. Узбережжя Норфолька мало б бути десь тут, п'ять миль піді мною. Я поглянув на диск місяця і подумки подякував йому за те, що він не сховався за хмари.

Коли я зійшов до висоти 15000 футів, з'ясувалося, що ще один ворог з'явився без попередження. Не видно було ні сліду чорнильно-темного моря, ані намиста узбережніх ліхтарів. Як оком сягнути, зліва і справа, попереду і, мабуть, за мною місячне світло відбивалося від безконечного білого килима. Навкруг розповсюдився зрадливий туман з-над східної Англії.

У цій новій ситуації слід було взяти до уваги можливість стрибка з пара¬шутом. Якщо так, потрібно скерувати літак над відкрите море, щоби в святвечірню ніч не скинути комусь на голову десятитонний металевий дарунок. Кожен пілот знає, що там, внизу - школи і лікарні, будинки, люди, які не сподіваються нічого прикрого, і розбавлені діти, а отже він мусить летіти ген - над море.

На горе для летуна, одноособовий «Вампір» надто малий, щоби змонтувати в ньому автоматичну катапульту Мартина Бейкера. Лише двом пілотам вдалося здійснити стрибок з «Вампіра», та й то вони заплатили за нього втратою ніг.

В часі вишколу нас навчили багатьох речей, але ніхто не сказав, які ж шанси виживання має пілот, що потрапить зимової ночі до вод Північного моря, пілот у рятівній камізельці, якого заливатимуть крижані хвилі і шмагатиме морозний вітер. У такій ситуації немає, либонь, і одного шансу на сто, щоби утриматися при житті бодай годину.

Стрибок з парашутом був би, отже, кроком відчаю. Перш ніж зважитисяна цей крок, слід було б здійснити ще одну спробу. Якщо вірити інструкції, всі літаки, що зближаються до берегів Великобританії, видно на екранах радарів системи попередження. А отже, летун, який не може скористатися радіостан¬цією, повинен намагатися звернути увагу операторів незвичайною поведінкою. З цією метою він повинен літати, креслячи в небі трикутники, кожен бік котрих має дорівнювати двом хвилинам лету; при цьому повертати слід кожного разу ліворуч. Як лише такий літак зауважать з землі, за ним висилають спеціального рятувального літака, так званого «поводиря», котрий, летячи крило при крилі, скеровує нещасного на летовище.

Проминуло десять хвилин; закінчувався другий трикутник. Я давно вже не молився, але зараз розпочав молитву:

«Боже, врятуй мене з цієї холерної халепи... Ні, далебі, не так. Отче наш, Ти, що єси на небесах...», Але ж цю молитву Він чув уже стільки разів і ще нераз почує її цієї горобиної ночі. То ж як повинен молитися той, хто вкрай потребує Його допомоги? «Нехай мене будь-хто запримітить, нехай вишлють «поводиря», щоби скерував мене на землю. Допоможи мені, а я Тобі обіцяю ...». Що ж можна пообіцяти Богові? Що я для Нього значу, я, котрий потребую Його лише зараз, а дотепер ігнорував Його настільки, що Він, напевне, забув про мене?

Коли проминула сімдесят друга хвилина польоту, я вже знав, що мене ніхто не зауважив, і цієї ночі мені доведеться загинути. Може, це й дивно, але я навіть не боявся; мені було лише невимовно сумно, що не побачу і не зможу зробити безліч речей, які б я міг побачити і зробити. Прикро вмирати в двадцятирічному віці, коли ти ще не пізнав смаку життя; адже найбільшою тугою є туга за нездійсненим.

Ковзаючи поглядом по білому серпанку імли, я передбачав, що місяць незабаром зануриться в тумані і настане непроглядна темрява. Зненацька, звертаючи ліворуч, щоби вималювати останній бік трикутника, я зауважив темну пляму з боку місяця. Спершу я подумав, що це моя власна тінь. Але ні, тінь повинна бути з протилежного боку. Це міг бути хіба що літак; відстань до нього я оцінив в одну милю. Він летів значно нижче, та ще й зі швидкістю, значно меншою за швидкість мого винищувача.

Я знизився до нього і спромігся зменшити свою швидкість до 280 миль. Чужий літак наблизився домене з лівого боку, і я побачив обриси його пропелерів. Звісно, він не міг летіти так швидко, як мій реактивний - адже це був літак з поршневим двигуном, винищувач-бомбардувальник «Де Гевіленд Москіто». Згадалося, що метеорологічна служба в Ґлостер донедавна використовувала такі літаки для отримання проб повітря, потрібних для складання прогнозів погоди.

Я бачив у кабіні «Москіта» обриси фігури пілота й опуклі скельця його летунських окулярів, звернених до мене. Він підняв догори руку з випростаними пальцями, опісля ковзним рухом опустив долоню донизу. Це означало: «Сходимо на приземлення, роби те ж саме, що я роблю».

На знак згоди я кивнув головою і показав йому п'ятірню пальців лівої руки, а опісля зробив рух, ніби підрізаю собі горло. Це означало, що пального у мене щонайбільше на п'ять хвилин. Пілот «поводиря» кивнув, мовляв, усе зрозуміло, і ми розпочали зниження, звичайно ж - крізь густий туман.

На висоті 300 футів ми вирівняли літаки по горизонту. Туман надалі оточував нас з усіх боків. Я уявив собі потік команд, що линув з радарової вежі до кабіни пілота, того пілота, що летів на відстані лише 80 футів від мене. Після двох хвилин він показав мені затиснутий кулак лівої руки, розтиснув і вирівняв пальці. Це означало: «Висунь шасі».

Я зробив це і пілот «поводиря» знову показав рукою униз. Перш, ніж знову розпочати зниження, я зауважив літери «джей» та «кей», намальовані чорною фарбою на передній частині обшивки літака.

Ми вирівняли літаки під нижньою межею імли і лягли у віраж. Я кинув оком на вказівник пального: його стрілка ледь-ледь коливалася на нульовій позначці. "Швидше, чоловіче, швидше, бо ж реактивний літак без двигуна - то смертельна пастка", - майнула думка.

Нараз «поводир» вирівняв курс і дав сигнал дальшого зниження. Зі ста футів ми сходили до нуля. Видимість була майже ніякою. Якоїсь миті «поводир» скерував вказівний палець на мене, а тоді вперед. Мовляв, лети далі сам і приземляйся.

Я поглянув поперед себе... Нічогісінько... Втім... ні, ні, щось є. Роз¬пливчасте світло ліворуч, згодом - праворуч. Лінія посеред смуги назустріч. Світла здіймаються догори, але літак ще не сідає. Нараз - бум - я доторкнувся колесами до землі. Знову - бум, бум. Бум-бум-бурум-бум. Задні колеса - на смузі. Легко пригальмовую, і переднє колесо теж опускається на землю. Повільно натискаю газ, аби не занесло на слизькому. Світла пересуваються все повільніше, нарешті, зовсім зупиняються.

«Вампір» приземлився. Не знаю, як довго сидівя нерухомо в кабіні; не вірилося, що все закінчилося щасливо. Врешті отямився, затягнув гальмо і мав намір вимкнути двигун. Не потрібно. Двигун зупинився сам, використавши ос¬танні краплі пального. Коли я розщіпнув ремені і почав вовтузитися назовні, побачив «Москіта», що на повному газі пролетів обіч мене, причому, пілот помахав мені рукою з кабіни. Не встиг я відповісти жестом, а літак уже щез в тумані.

Я сподівався побачити рух навколо мого літака, бо ж у разі аварійного приземлення, навіть Святвечірньої ночі, на летовищі неодмінно присутні пожежна служба, швидка допомога і безліч інших автомобілів. Але тут, щонайменше впродовж десяти хвилин, не було нікогісінько.

Коли, врешті, віддалік з'явилася якась машина, я вже промерз до кісток у своєму нейлоновому скафандрі.

- Гей, ви там! - зазвучав голос із темряви. - Чи то ваш літак?

- Мій, - відповів я, - щойно приземлився.

- Дивовижно, дивовижно, - почув у відповідь. - Та сідайте ж. Поїдемо до кают-компанії.

В авто було тепло. Водій виявився немолодим чолов'ягою з обличчям аматора пива, оздобленим потужними вусами на кшталт віників. Виглядало на те, що він уже хильнув дещицю.

- Вам до дідька пощастило, - сказав він, намагаючись перекричати гамірний двигун.

- Справді, - погодився я, - дотягнув на залишках пального, а до того ж, зіпсувалося моє радіо і відмовили геть усі електричні прилади... п'ятдесят хвилин тому, над Північним морем.

Водій декілька хвилин роздумував над тим, що я сказав.

- Дивовижно, - повторив він по-своєму. - То що, ви не мали компаса?

- Ні, я орієнтувався за місяцем...

- І у вас не працювало радіо?

-Ні.

- То як же ви потрапили на летовище?

Я почав геть втрачати терпець. Не вистачало, що цей тип назюзюкався на службі, то на додаток він ще й недотепа.

- Скерували мене, - тлумачив я терпляче - Я літав трикутниками, то вони вислали «поводиря», щоби мене приземлив.

Чоловік знизав плечима, ніби зовсім не вірив мені.

- І все ж таки, вам пощастило, - сказав він. - Ніяк не второпаю, як той другий пілот розшукав це летовище.

- То був літак зі служби погоди РАФ'у в Ґлостер. У нього було радіо, тож ми летіли крило до крила за ДЖІ-СІ-ЕЙ. А тоді я уздрів ліхтарі злітної смуги і приземлився.

- Дивовижно! - ще раз повторив водій. - У нас тут немає ані ДЖІ-СІ-ЕЙ, ані жодного іншого авіаційного устаткування. Навіть відсутнє світло - ідентифікації.

Тепер уже я потребував трохи часу, щоби перетравити почуте.

- Отже, це не летовище РАФ'у Меріем Сент Джордж? - запитав я слабнучим голосом.

Чоловік заперечливо похитав головою.

- Ні Мергем, ні Чіксендс, ані Лейкенгіт?

- Та ні ж, це РАФ Мінтон.

- Але ж я ніколи й не чував про таку базу.

- Воно й не дивно. Вже багато років Мінтон не використовують як авіабазу. Тепер це - склад військових матеріалів. Вибачайте, сер.

Водій зупинив авто, вийшов і незабаром повернувся.

- Я вимкнув світло, - з'ясував він.

Цим він остаточно приголомшив мене. Все було якимось безглуздям, позбавленим логічного зв'язку.

- Втакому разі, для чого ви увімкнули ліхтарі?

- Ми сиділи з Джо в кают-компанії, коли почули низько над землею звук вашого літака. Зміркували, що ви хочете приземлитися. Позаяк ліхтарі ще не демонтовано, я на всяк випадок їх увімкнув. Пішов до контрольної вежі, потім повернувся до автомобіля; тому, власне, ви так довго чекали на мене.

- Зрозуміло, - сказав я, хоча, правду кажучи, нічогісінько не розумів. - В такому разі, де ж розташоване РАФ Мінтон?

- На відстані п'яти миль від узбережжя, з боку Кромера.

- А де ж найближче летовище.РАФ'у, обладнане ДЖІ-СІ-ЕЙ?

- Хіба що Меріем Сент Джордж, це десять миль звідси.

Ситуація з'ясувалась. Пілот "Москіта" провадив мене прямцем на летовище Меріем Сент Джордж. Випадково п'яничка, що пильнував забутого Богом і людьми, полишеного ще в часі війни летовища, увімкнув ліхтарі на стартовій смузі, що на десять миль ближча за Меріем Сент Джордж, і в тумані, через отого старого придурка, я приземлився не там, де слід було. Мені вже свербів язик сказати це, але я вчасно опам'ятався. Таж я ніяк не зміг би долетіти до Меріем Сент Джордж, адже пальне закінчилося вже під час приземлення.

В міжчасі ми доїхали до офіцерської світлиці. Мій господар відрекомендувався поручником Марксом. На час Свят, повідомив поручник, окрім нього, залишився ще Джо, якому він звелить приготувати для мене кімнату і дещо поїсти. Я вирішив скористатися телефоном і викликав РАФ Меріем Сент Джордж, щоби доповісти про приземлення на іншому летовищі.

Наближалися дванадцята ночі і минуло багато часу, поки мені вдалося порозмовляти з кимось із керівництва.

- Звідки ви телефонуєте? - запитав мене хтось з виразно порушеною артикуляцією.

- З РАФ'у Мінтона. Я саме приземлився за аварійних умов. Летовище справляє враження покинутого.

- Так, знаю. Вам не пощастило. То що, вислати за вами авто?

- Ні, можу залишитися тут. Справа лише в тому, що я сів не на тому лето¬вищі. Здається, що я мав приземлитися у вас.

- Як це зрозуміти: «здається»? Це ж ви летіли тим літаком і мали б знати,

куди.

Я глибоко зітхнув і розповів усе за порядком. Офіцер на тому кінці дроту вислухав мене до кінця.

- Чудові летуни, оті хлопці з Ґлостера. Це їхня справа, літати за такої погоди. Але, власне кажучи, навіщо ви телефонували до нас?

Не без зусилля я запанував над своїми нервами. Може, він і був комендантом, але мусив бути ще й добряче «під градусом».

- Телефоную, щоби ви відкликали тривогу на своєму летовищі; адже там очікують «Вампіра», а той не приземлятиметься, бо вже сів на летовищі в Мінтоні.

- Та у нас не було жодної тривоги і ми не мали приймати ніякого літака. Від п'ятої години пополудні летовище не діє, а Джі-Сі-Ей ми взагалі не використовували.

Я відклав телефонну слухавку і декілька хвилин глибоко дихав. Мергем, міркував я, розташоване на відстані якихось сорока миль по той бік Норфолька, Лейкенгіт - на такій самій відстані, лише на півдні. В такому становищі я просто- таки не мав шансів долетіти туди чи туди, ба, навіть до летовища Меріем Сент Джордж, яке, до того ж, було нечинне.

Мало-помалу я почав усвідомлювати собі, що зобов'язаний своїм життям старому Марксові, котрий, як лише почув звук літака, що кружляв над летовищем, увімкнув сигнальні ліхтарі. Слід було б подякувати і невідомому пілотові.

Коли ж я, врешті, з'єднався з черговим офіцером в Ґлостер і розтлумачив, про ще йдеться, почув щось, чого ніяк не чекав.

- Ні, сталося якесь непорозуміння, - сказав офіцер. - Це не міг бути наш

літак.

- Чи це справді Ґлостер?

- Так, ви розмовляєте з черговим офіцером.

- Чудово. Ваша частина літає на апаратах «Москіто», щоб здійснювати вимірювання температури і тиску, чи не так?

- Ні, не так. Ми справді користувалися цими літаками, але їх знято з озброєння зо три місяці тому.

- Дякую, - відказав я повільно. - Веселих Свят!

Відклавши слухавку, я потряс головою, щоби вирватися з оціпеніння. Що за ніч, що за неймовірна ніч!

- Ваша кімната готова, сер, - повідомив Маркс, прочинивши двері. - Число сімнадцяте. Джо вже розпалив вогонь і гріє воду для купелі. А я, мабуть, уже ляжу спати. Чи вам не потрібно ще чогось, сер?

- Ні, все в ажурі. Дуже вам дякую, сер, - відповів я зі зростаючим почуттям вдячності.

В кімнаті номер сімнадцять мене очікував Джо з вечерею. Я їв, а Джо склав мені товариство.

- Чи ви давно тут? – запитав, радше через чемність, аніж з цікавості.

- Звісно, сер. Либонь, років із двадцять. Ще від передвоєнних років, коли відкрили летовище.

- Тоді, напевне, все тут було не так, як зараз, чи не так?

- Звісно, сер. Зовсім не так.

І Джо став розповідати про ті часи, коли летовище наповнювалося гуркотом машин, рухом і метушнею.

Поки він розповідав, я закінчив їсти і запалив цигарку. Джо прибрав зі

столу.

Зненацька мою увагу притягнула світлина, що стояла на поличці каміна. Вона була стара і поплямлена, проте на ній можна було впізнати молодого чоловіка приблизно мого віку, зодягнутого в летунський комбінезон воєнного часу. А за ним виразно вимальовувався літак. Жодних сумнівів. Це були стрункі обриси бомбардувальника-винищувача «Москіто», а на передній частині фюзеляжу виразно читалися літери .J. K.

До кімнати увірвася струмінь морозяного повітря. Кинувши оком в бік вікна, я побачив, що воно відчинене, а вітер випинає фіранки.

- Я зачиню, сер, - сказав Джо, але я його випередив.

- Що то за пілот Джо? - запитав я.

- Той на світлині? Це Джон Кевеней, ірландець. Літав тут під час війни. Це, власне, була його кімната.

Лише тепер все стало для мене зрозумілим. Кевеней був військовим летуном, а після демобілізації зайнявся, як багато колишніх авіаторів, торгівлею автомобілями. Заробив на цьому достатню суму, щоби остаточно віддатися своєму захопленню - авіації. Напевне, купив старого «Москіта», полагодив його і літав. Ото й сьогодні, либонь, повертаючись з прогулянки, побачив, як я літаю трикутниками, і поспішив допомогти. Знаючи цю околицю, як власну кишеню, вирішив ризикнути і посадити мене на цьому старому летовищі, адже я подав сигнал, що пальне закінчується.

Я не сумнівався, що знайду його, хоча б через аероклуб.

- Це, напевне, був неабиякий пілот, - сказав я.

- Найкращий у світі, - переконано підтвердив Джо. - Казали, буцім у нього очі, як у кота. Часто, по закінченні бойових дій, інші летуни йшли до бару на дрінк. Джон Кевеней доливав пального до свого «Москіта» і знову вилітав над Канал, над Північне море. Шукав якогось понівеченого літака, що потребував його допомоги. Знаходив пошкоджені Галіфакси, Страйлінґи, Ланкастери і провадив їх до Мінтона, інколи затакого туману, що не видно було пальців простягнутої руки. Мав, кажуть, якийсь шостий орган чуття.

- Оце був справжній чоловік, - сказав я з переконанням і подумав, що навіть зараз, у віці біля сороківки, він залишився напрочуд майстерним пілотом.

- О, звичайно, сер. Пам'ятаю, колись він сказав мені, стоячи ось тут, побіч каміна: «Джо, якщо будь-коли я знатиму, що там, вгорі, є пілот, який потребує допомоги, я неодмінно полечу і приведу його на землю». Власне, так і сказав, сер.

- Схоже, що й донині він вірний своїй обіцянці.

Джо усміхнувся.

- На превеликий жаль, вже ні, сер. Пан Джон вилетів у свій останній патруль в навечір'я Різдва Христового 1943 року. Якраз нині минає чотирнадцять років. З того польоту він уже ніколи не повернувся.

Добраніч, сер, веселих Свят!

Зі збірника творів, перекладів та життєпису професора Олександра КІЦЕРИ